Наша кнопка:


Головна Лікарські рослини Біологічно активні речовини Л.Р.
Біологічно активні речовини Л.Р.
Рейтинг Користувача: / 7
НайгіршеНайкраще 

БІОЛОГІЧНО АКТИВНІ РЕЧОВИНИ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН

Лікувальна дія рослин пов'язана майже виключно зі специфічними хімічними речови­нами, що містяться в них. Якщо не брати до уваги мікроелементи та іони калію і деяких інших мінеральних елементів, більшість ліку­вальних сполук — це органічні речовини. Те­пер відомо понад 4 мільйони органічних спо­лук, багато з них мають лікувальні власти­вості. Перелічити навіть побіжно всі групи і класи лікувальних речовин неможливо, тому зупинимось лише на найсуттєвіших біохіміч­них особливостях лікарських рослин.

Усі існуючі нині на земній кулі живі істо­ти мають у своїй основі однакову схему обмі­ну речовин: і у рослин різного рівня і похо­дження, і у тварин, бактерій, вірусів та грибів, якими б вони не були далекими одні від од­них, фундамент життєвих процесів створюють білки, білкові молекули, особливим способом організовані у вигляді подвійних мембран. Білки у всіх організмів утворюються на мат­рицях — молекулах дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК) і рибонуклеїнової кислоти (РНК), які зберігають і проносять через тисячі поколінь спадкові особливості організмів. Усі інші продукти, що утворюються білками і які служать для утворення білків, однакові або дуже подібні в усіх живих істот. Це й законо­мірно, адже життя на землі — циклічний про­цес поїдання одних організмів іншими. Зеле­ні рослини, що синтезують з простих міне­ральних сполук за участю сонячного світла органічні речовини, поїдаються всіма іншими гетеротрофними організмами, які здебільшо­го прямо, без особливої переробки, викорис­товують рослинні речовини або ж поїдають один одного, поступово спрощуючи органічні сполуки і розкладаючи їх до найпростіших компонентів — води, вуглекислого газу і со­лей, які знову використовуються рослинами. У цьому кругообігу часом виникають склад­ні екзотичні речовини, але й на них за мільйо­ни і мільярди років у процесі еволюції виро­билися споживачі (консументи), які ці речо­вини споживають і без яких вони вже не мо­жуть існувати.

Процес еволюції невпинно відбувається з існуючими на земній кулі організмами внаслі­док природного або штучного (за участю лю­дини) добору, притаманної організмам мін­ливості та спадковості, яка закріплює і пере­дає нащадкам виявлені добором ознаки. Один з важливих напрямів еволюції організмів — біохімічна еволюція, яка полягає в усклад­ненні й удосконаленні їхнього хімічного складу. Для рослини з біологічного погляду ви­гідно, щоб вона видавалася несмачною для тих тварин чи мікробів, що її споживають, а через це виникнення в біохімічному складі рослин якихось неприємних, гірких чи отруйних речо­вин надає цим рослинам перевагу. Тварини менше їстимуть такі рослини і вони передава­тимуть нащадкам оцю свою ознаку — наяв­ність активної у фізіологічному відношенні речовини. На деякий час рослина, що змінила свій хімічний склад, так би мовити позбулася тварин, що її поїдали, і почала невпинно роз­множуватися і розселятися. Утворилися великі запаси біологічної маси цієї рослини. Тим часом у популяціях колишніх споживачів цієї рослини йде відбір таких екземплярів і рас, які можуть переносити шкідливу для інших речовину. Поступово формується вид тварини чи мікроба, для яких та неприємна речовина стала необхідною: цей гетеротроф не може вже нічого іншого їсти, крім поживи з цією речовиною. Це привело до надзвичайної різно­манітності біохімічного складу живих орга­нізмів, досконалості біохімічного апарату і до таких, здавалося б, несподіваних наслідків, що якась речовина в далекій рослині раптом ви­являється корисною і цілющою для хворої нирки у Людини. Причина тут та, що людина споживає в їжу і будує своє тіло з тих речо­вин, що є в рослинах і в придатних до їжі тва­ринах.

Зелені рослини здатні у процесі фотосин­тезу і дальших перетворень створювати будь- які органічні сполуки, необхідні для їхнього існування. Всі ж інші організми, в тому числі й людина, а також незелені частини рослин не здатні до самостійного утворення необхідних для життя органічних речовин. Лікувальна дія рослин, наших зелених супутників, які супро­водять людину протягом мільйонів років ево­люції і без яких людина не може обійтися ні нині, ні в далекому майбутньому, полягає у єд­ності обміну речовин у живих клітинах. Не­зважаючи на ряд істотних відмінностей між рослинами і тваринами, до яких належить і людина, основні ланки обміну речовин у них подібні: в них беруть участь ті самі продукти, однакові або дуже схожі ферменти, відбува­ються тотожні реакції.

Життя — це обмін речовин і енергії, який відбувається у кожній клітині окремо, але в узгодженості з цілим організмом. Речовини, необхідні для кожної клітини, приносяться плином крові. Він же забирає з клітини відпра­цьовані продукти — шлаки. Коли з якихось причин обмін у клітинах уповільнюється, ви­никають порушення, які ми називаємо хво­робою. Найперше лікування — це посилити приплив крові до хворого органа, посилити обмін речовин. Природна захисна реакція — запалення, почервоніння, підвищення тем­ператури — і є таким посиленням обміну речовин. А втім здебільшого це відбувається складніше.

Які ж функції виконують лікарські рос­лини в нашому житті?

— Задоволення потреб у пояснених речо­винах. Є такий вираз: кожні ліки мають бути їжею для організму, а кожна їжа — ліками. Обмін речовин і енергії може порушуватись через нестачу в раціоні деяких речовин, які організм людини сам нездатний синтезувати і одержує їх з їжею. Багато таких речовин від­носять до класу вітамінів. Лікування полягає в тому, що нестача вітаміну компенсується рослинами, які містять багато потрібної речо­вини. Часом цілком достатнім є введення в ра­ціон людини не самого вітаміну, а його попе­редника, наприклад, замість провітаміну А — в -каротину. Нормалізація хімічного складу їжі торкається не лише вітамінів, а й деяких інших сполук, так званих незамінних аміно­кислот, рослинних жирів тощо. Коли їх неви- стачає в раціоні, організм споживає більше інших продуктів, аж доки не досягне потріб­ної межі надходження дефіцитної речовини. Внаслідок цього переїдання настає ожиріння, бо зайві речовини відкладаються про запас, і це є одною з причин досить поширеного нині захворювання — ожиріння.

Для лікування хвороб недостатності не­обхідно вводити в раціон рослинні чи інші продукти, що містять дефіцитну речовину.

— Пригнічення хвороботворної мікро­флори — бактерій, грибів, вірусів та найпрості­ших, що спричинюють запалення і порушення діяльності окремих систем та органів і загаль­не захворювання організму. Це досягається за допомогою речовин, що мають антибіотичну (фітонцидну) дію щодо збудників захворю­вання і в той же час є нешкідливими або мало- шкідливими для організму людини. При цьо­му розрізняють бактеріостатичну дію речовин (коли ріст бактерій зупиняється, але самі вони живі і при зміні умов знову починають рости), бактерицидну, тобто вбивчу, руйнівну, ча­сом — і стимуляторну дію. Звичайно, хворобо­творні організми дуже різноманітні, і немає єдиного для всіх рослинного антибіотика, то­му й застосовується досить широкий спектр рослин. Те, що шкідливе для одного мікроор­ганізму, може виявитися живильним середо­вищем для іншого. Сильні фітонциди у часни­ку, цибулі, хрону, багатьох пряних рослин, при вживанні яких у їжу регулюється чисель­ність і склад кишкової мікрофлори. Ефірні олії (лаванди, м'яти, чебрецю, материнки) згуб­ні для мікробів, що носяться у повітрі й по­трапляють у легені, осідають на шкірі, сли­зових оболонках.

— Мобілізація захисних сил людського організму. Наш організм має могутні імунні системи проти багатьох захворювань, може навіть проти всіх, але не завжди ці системи виявляються належним чином мобілізовані на боротьбу з небезпечним чинником. Цілюща сила деяких рослин пов'язана саме з тим, що вони мобілізують захисні природні сили люд­ського організму. Наприклад, віруси грипу становлять практично молекулу нуклеїнової кислоти, дуже стійку проти хімічних впливів, часом з невеличкою білковою оболонкою. На них дуже важко впливати, а тому майже не­має прямих антивірусних препаратів. Зате є речовини, які пробуджують антивірусний ме­ханізм у клітинах людини.

— Антиалергенна дія, можна сказати, про­тилежна попередній. Проникнення в організм людини інфекції, тобто, насамперед чужого білка, викликає бурхливу захисну реакцію: підвищення температури, запалення, утворен­ня гістаміну, який спричинює часткове отру­єння. Все це називають алергією, і вона про­являється буквально при кожному заразному захворюванні. Однак часто алергічну реакцію зумовлюють зовсім не хвороботворні факто­ри — борошно, пилок з рослин, шерсть і вов­на та деякі сполуки білкового і небілкового походження. Для подолання алергії з організ­му треба видалити фактор, що її викликав, і пригасити хворобливі явища. Деякі рослини і їхні суміші виявляють антиалергенну дію.

— Посилення секреторних (видільних) функцій. Це досягається потогінними, сечо­гінними, жовчогінними, проносними й такими, що викликають чхання, полегшують кашель та відхід мокрот, клізмами та іншими засоба­ми. Завдяки цьому з організму виводяться шла­ки, відходи життєдіяльності, які можуть бути токсичними, а також і ті токсичні речовини, що утворюються інфекцією. Один з основних принципів йоги — традиційного індійського методу утримання здоров'я — полягає у якнай­швидшому позбавленні відходів. Будь-який застій, нагромадження кінцевих продуктів метаболізму гальмують обмін речовин, а це дуже небажано і веде до захворювання.

— Посилення припливу крові до окремих органів, завдяки чому в них змінюється об­мін речовин і настає їхнє одужання. Досягає­ться це гірчичниками, компресами, натирання­ми, а внутрішньо, наприклад, стимулюванням серцевої діяльності, травлення. Коли йдеться про цілий організм і потрібно підвищити його життєдіяльність, застосовуються так звані адаптогени (женьшень, елеутерокок, велико- головник), які стимулюють цілком діяльність організму і підвищують його здатність пере­носити стреси, втому тощо.

— Припинення кровотечі, особливо внут­рішніх органів, шляхом підвищення згортання крові (активності протромбіну), утворення згустків, що закривають поранену судину. Так діють речовини дубильного характеру, а також такі, що звужують судини і зменшують при­плив крові до ушкодженого місця.

— Посилення поділу клітин необхідне для загоювання ран, виразок, відновлення сли­зових та інших покривів. Так діють деякі віта­міни, особливо ті, що містяться в обліпиховій олії, або ж суміш гуміфікованих речовин — муміє. Однак, при підозрі на онкологічне за­хворювання застосування муміє, як стимуля­тора клітинного поділу, неприпустиме, бо воно може прискорити розростання пухлини і зро­бити неможливим врятування хворого існую­чими в медицині методами.

— Посилення ферментативного апарату організму людини. Більшість реакцій обміну речовин здійснюється за участю біологічних каталізаторів — ферментів, які в тисячі разів прискорюють хімічні процеси й забезпечують швидке перетворення великих мас органічних речовин на необхідні для життя продукти. Де­які реакції взагалі не можуть здійснюватися за тих температур і тисків, що існують у жи­вих клітинах, і лише ферменти роблять це можливим. Тепер відомо понад 1000 фермен­тів, а крім того існує багато так званих ізофер­ментів — сполук, які відрізняються за струк­турою молекули від уперше знайденого фер­менту, але виконують ту саму дію. Практично кожен фермент — це білок. Кожна клітина на­шого організму має повний набір ферментів, що їй необхідні. З часом, однак, деякі фермен­ти вибувають з ладу. Так, у дітей є фермент лактаза, який дає змогу швидко засвоювати молочний цукор — лактозу. У дорослих, коли вони не п'ють молока, цей фермент зникає, і лактоза не засвоюється, створюючи в шлунку і кишечнику поживне середовище для розвит­ку різних бактерій. Таким людям потрібно або пити сквашене молоко, у якому лактоза вже розкладена до органічних кислот, або ж вво­дити цей фермент в організм штучно чи посту­повим звиканням до молока відновити роботу ферменту.

Дія деяких рослинних ліків саме й пов'я­зана з тим, що вони або містять активні фер­менти, що додаються до нашого ферментного апарату і посилюють його (наприклад, папаїна- за з плодів динного дерева — аналог хемотрип- сину в шлунковому соку людини), або ж сти­мулюють утворення власних ферментів, які нормалізують стан здоров'я.

— Вплив на нервову систему. Деякі рос­линні речовини, зокрема алкалоїди, дуже силь­но впливають на центральну і вегетативну нер­вові системи, й цим користуються для лікуван­ня. Цей вплив може бути збуджуючий, тонізу­ючий або ж заспокійливий, релаксуючий, сно­творний. За допомогою речовин цього типу можна досягати ефекту анестезії (знеболюван­ня), що й застосовують при хірургічних опера­ціях та при деяких методах лікування, коли надто сильна реакція нервів заважає нормалі­зації процесів. Нейротропні речовини, що на­лежать до цього класу, здебільшого можна вживати лише під суворим лікарським контро­лем. Вони можуть спричинювати отруєння або наркотичне звикання. Біохімічний механізм такого впливу на нервову систему ще далеко не з'ясовано й існує чимало припущень.

Наука знає чимало інших механізмів впли­ву лікарських рослин. Особливо важливий вплив на центральну й периферійну нервові си­стеми, оскільки людина — високоорганізована істота, і від стану її нервової системи та пси­хічної діяльності залежить функціонування, а, отже, й здоров'я всіх інших її систем. Є й засо­би чисто механічного впливу, наприклад, такі, що мають пом'якшувальну, обволікальну дію, і їх застосовують, коли необхідно полегшити відкашлювання або нормалізувати стан трав­лення.

Що таке лікування? Це — повернення ор­ганізму людини до нормального стану, який вважається здоровим, а будь-які порушення нормальної діяльності організму до певної межі вважаються втомою (коли після перепо­чинку вертається норма) або ж захворювання­ми. У такому поверненні до здорового стану відіграють роль численні фактори, і серед них не останнє місце займає харчування, в якому важлива роль належить продуктам рослинного походження, а також перебування на свіжому повітрі, серед рослин і, нарешті, спеціальні за­ходи лікування, в тому числі й лікарськими рослинами. Лікувальні властивості рослин за­лежать від наявності в них різноманітних за хімічною структурою і терапевтичною дією ре­човин. Найважливішими з них є білки й аміно­кислоти, нуклеїнові кислоти, алкалоїди, вуг­леводи, крохмаль, клітковина, слизи, глікози­ди, сапоніни, жири і жирні олії, ефірні олії, воски, гіркоти, феноли, флавоноїди, дубильні речовини, смоли, вітаміни тощо.

Білки і амінокислоти. Життя, за загально прийнятим визначенням Ф. Енгельса,— це особлива форма існування білкових тіл, осно­ву якого становить обмін речовин і енергії. Ко­жен організм, кожна жива клітина складаєть­ся з білків — великих, полімерних молекул, дуже складних і неповторних, характерних буквально для кожного організму. Білки син­тезуються в клітинах за так званим генетич­ним кодом, на спеціальних молекулярних мат­рицях — складних молекулах ДНК і РНК, а то­му відрізняються чіткою індивідуальністю. Кожна клітина має білки різного типу. Одні з них утворюють зовнішню напівпроникну обо­лонку, це так звані лектини. Вони строго конт­ролюють, щоб у клітину не проникла стороння речовина, вірус чи хвороботворний мікроб. Від них, як дехто нині вважає, залежить припи­нення поділу клітин, а коли вони не виконують своїх функцій, клітини продовжують хаотич­но, невпорядковано ділитися — і виникає пух­лина. Інші білки утворюють подвійну мембра­ну, з якої формуються нові органели клітини, треті перебувають у запасі і т. д. Однак, не­зважаючи на величезне розмаїття білків, усі вони складаються лише з 20 амінокислот, які називаються конституційними (всіх амінокис­лот відомо кілька сотень). Наш організм здат­ний сам синтезувати лише 10 амінокислот, а решта 10 є незамінними, бо ми мусимо одер­жувати їх тільки з їжею. Це — треонін, валін, лейцин, ізолейцин, метіонін, гістидин, трипто­фан, лізин, аргінін і фенілаланін. І коли в на­шому раціоні невистачає, скажімо, лізину чи триптофану, наше харчування стає неповно­цінним. На білки й амінокислоти багаті зерно­бобові культури — горох, квасоля, сочевиця і зернові — пшениця, жито, ячмінь, овес, а та­кож овочеві культури. Зерно деяких рослин, наприклад, кукурудзи, не має окремих необ­хідних амінокислот, а тому харчуватися ви­ключно кукурудзою та й будь-якою іншою рослиною не варто, бо організмові потрібна різноманітна їжа. Білки — це водночас і фер­менти. Високі температури денатурують біл­ки, і вони втрачають свою ферментативну ак­тивність. Тому, коли необхідно збагатити наш власний комплекс ферментів рослинними, рос­лини треба споживати в зеленому вигляді і обов'язково свіжими, бо при стоянні ушкод­жених зелених рослин у їхніх клітинах відбу­вається автоліз: ферменти перетравлюють вміст клітини і самі себе знищують.

Білки ділять на прості (протеїни) і склад­ні (протеїди).

Прості білки під час глибокого гідролізу або перетравлення ферментами розпадаються на амінокислоти, які є таким чином основною структурною одиницею білків. В рослинах про­теїни зустрічаються, як протаміни, гістони і альбуміни — відносно простіші, розчинні у воді, і як глобуліни та глютеліни — нерозчинні у воді, але такі, що розчиняються в розчинах солей або лугів чи кислот.

Складні білки становлять комплекс про­стого білка з небілковим компонентом. Так, ліпопротеїди пов'язані з жирами і відповідно беруть участь у жировому обміні, фосфо- протеїди бувають задіяні в енергетичних про­цесах, металопротеїди найчастіше бувають ферментами дихання. Глікопротеїди, тобто по­єднання білка з цукром, або лектини розташо­вуються на зовнішніх поверхнях клітин і за­безпечують імунітет проти інфекцій, регулю­ють поділ клітин. Лектинів багато в насінні бобових та в багатьох лікарських рослинах. Особливе значення мають нуклеопротеїди, що беруть участь у синтезі нових білкових моле­кул, тобто забезпечують найголовніше — пе­редачу генетичних властивостей і лежать в ос­нові ростових процесів.

Самі по собі білки й амінокислоти у фіто­терапії поки що не використовуються, однак вони мають винятково велике значення в жит­ті рослин і тварин. Деякі спадкові хвороби є не що інше, як захворювання білкових моле­кул, а через це порушується весь складний ме­ханізм живої істоти. Їх вже відкрито понад 3 тисячі. На щастя, вони зустрічаються не ду­же часто.

Нуклеїнові кислоти складаються з азоти­стої основи (цитозину, урацилу, аденіну, гуа­ніну, тиміну, 5-метилцитозину), цукру (рибо­зи або дезоксирибози) і фосфорної кислоти. Самі нуклеїнові кислоти хімічно малоактивні і як ліки не використовуються. Продукти роз­щеплення їх бувають дуже активними і вхо­дять до складу стимулюючих препаратів. На­звані вище азотисті основи, а також інші, що не входять до складу нуклеїнових кислот, зу­стрічаються в деяких лікарських рослинах, причому часто у великих кількостях. Вони біохімічно споріднені з алкалоїдами, які ма­ють дуже високу фізіологічну активність.

Алкалоїди — досить складні рослинні ре­човини, що містять у гетероциклічних моле­кулах азот і мають лужні властивості, звідки і їхня назва: алкалі — луг. Відомо понад 5 тисяч алкалоїдів, і всі вони трапляються тільки в рос­линах. Це — нелеткі органічні сполуки, гіркі на смак, фізіологічно і фармакологічно дуже активні, часом отруйні або діють як наркоти­ки. До них відносять ще схожі за будовою сполуки, що не мають лужних властивостей, наприклад, кофеїн (кава, чай), теобромін (чай), ефедрин. Найчастіше алкалоїди бувають у рос­линах родин макових, лілійних, пасльонових, жовтецевих, логанієвих і кутрових. Вони утво­рюються при метаболізмі амінокислот; загаль­ним для всіх алкалоїдів є наявність азотної групи в молекулах, які мають, як правило, ге­тероциклічну або ароматичну структуру.

Рослини завжди дуже економно поводять­ся з азотом, і щоб його не втрачати, впакову­ють його в молекули у вигляді алкалоїдів. До того ж алкалоїди виявляються корисними для рослин, бо відлякують комах і великих тварин, які не можуть їсти біомаси з алкалоїдами. Хі­мічно алкалоїди поводять себе, як луги, утво­рюють солі з кислотами. У чистому вигляді во­ни не розчиняються водою, а тільки органіч­ними розчинниками, у вигляді ж солей добре розчиняються у воді. Щоправда, солі алкалої­дів з таніном не розчиняються у воді, і цим ко­ристуються, коли треба подолати отруєння. Для хімічної класифікації істотне значення має структура центрального гетероциклу в мо­лекулі. Відповідно до цього розрізняють ізо- хінолінові, індольні, піридинові, піперидино- ві, тропанові й пуринові алкалоїди.

Залежно від хімічної природи фармаколо­гічне значення алкалоїдів дуже неоднакове. Наприклад, морфін діє анальгетично проти сильного болю, атропін і папаверин виявляють спазмолітичну дію, атропін, крім цього, затри­мує виділення слини і шлункового соку й роз­ширяє зіниці очей. Хінін діє специфічно про­ти збудника малярії; кофеїн, теобромін — ана- лептично (тобто, стимулюють дихальний центр), і діуретично, посилюючи відділення се­чі. Багато алкалоїдів особливо діють на нерво­ву систему. Деякі через це належать до най- сильніших наркотиків, як морфін і кокаїн. До алкалоїдоносних рослин належать: чемериця біла (протовератрини А і В), блекота чорна, дурман і беладонна (гіосціамін, атропін, ско­поламін), мак снотворний (група морфіну), чистотіл (хелідонін), хінне дерево (хінін), тю­тюн і махорка (нікотин).

В одній рослині алкалоїди здебільшого представлені не одною сполукою, а цілою гру­пою споріднених речовин. Так, з опіуму ви­робляють до 25 сполук, у тому числі морфін, кодеїн і папаверин.

Вуглеводи — дуже великий клас природ­них органічних сполук, що складаються тіль­ки з вуглецю і водню з киснем, які перебува­ють у тому ж співвідношенні, що й у воді — Н2О (звідки й їхня назва). Вуглеводи віді­грають головну енергетичну роль, вони утво­рюються в процесі фотосинтезу і, пересуваю­чись по рослині, забезпечують життєві потреби інших, незелених її частин. Вони становлять не тільки джерело енергії, яка вивільняється під час окислення їх, але й вихідний матеріал для багатьох біосинтезів.

Прості цукри можуть мати в своїй моле­кулі 4, 5, 6 або 7 атомів вуглецю, через що їх відповідно називають тетрози, пентози, гексо­зи і гептози. Ці цукри називають і монозами, або моноцукрами, бо вони існують у вигляді окремих молекул. Прикладом можуть бути глюкоза (виноградний цукор) і фруктоза (пло­довий цукор). Однак цукри можуть сполуча­тися між собою у двомолекулярну форму, ді- озу, або звичайну сахарозу (буряковий цукор), і лактозу (молочний цукор) чи тримолекуляр­ну — рафінозу, гентіанозу (з тирличу) або й полімерну форму — з сотень і тисяч окремих залишків моно- і дицукрів. Це полісахариди — крохмаль, целюлоза, інулін, пектини. В резуль­таті гідролізу вони розпадаються на один-два прості цукри. Зустрічаються й гетерополіса- хариди, які складаються з кількох моносаха­ридів. До молекул складних цукрів часом входять інші органічні угруповання, напри­клад, аміни, і такі сполуки називаються аміно- цукрами.

Вуглеводи є в кожній рослині. Вони ста­новлять важливий об'єкт дієти, бо в щоденно­му раціоні людини має бути до 400 г і більше вуглеводів у вигляді цукру та крохмалю. При захворюванні на діабет в організмі людини утворюється мало (у 5—10 раз менше за нор­му) інсуліну — гормону, який регулює пере­творення глюкози в печінці і в м'язах. Вна­слідок цього підвищується вміст глюкози в крові, при її неповному окисленні утворюєть­ся ацетон і настає тяжке отруєння організму, що веде до коматозного стану і смерті. Тому при захворюванні на діабет слід обмежувати себе у споживанні глюкози або сахарози (яка в організмі розпадається на глюкозу і фруктозу) і задовольняти свої потреби фруктозою, яка входить до складу інуліну, речовини, анало­гічної крохмалеві. Фруктоза у 2—2,5 раза со­лодша за сахарозу і глюкозу, а тому можна обійтися меншою кількістю її. Важливим дже­релом вуглеводів є бджолиний мед. Це — сек­рет нектарників, зібраний і перероблений в організмі бджоли. До 70 % меду, однак, зби­рається не з квіткового нектару, а з паді, цук­ристих відкладень на листі дерев і трав'янис­тих рослин, уражених попелицями. Мед міс­тить легкопроникні й добре засвоювані цук­ри та вітаміни, а тому його рекомендують для поліпшення діяльності серця та як заспокій­ливий засіб. Мед використовували як легкий проносний засіб. Останнім часом поширилось захоплення «медолікуванням», у якому бага­то перебільшень і мало обгрунтованих реко­мендацій і яке не слід застосовувати без кри­тичної поради лікаря.

Крохмаль — полісахарид, що нагрома­джується в плодах, зерні, коренях і бульбах деяких рослин як запасна форма вуглево­дів. Під час гідролізу крохмалю поступово утворюється розчинний крохмаль, декстрини, ди- і моноцукри. Крохмаль дуже часто викори­стовують у лікарській практиці: як присипку, наповнювач і субстрат для виготовлення таблеток і облаток та у пастах. Він входить як важливий компонент практично до всіх дієт. Звичайно крохмаль одержують з картоплі і рису, рідше — з інших зернових. Саго — крохмалистий продукт з деревини сагової пальми, а також деяких саговників. У тропіках вирощують багато крохмалоносних рослин: батат (ямс), таро, маніок та інші.

Клітковина, або целюлоза,— полівуглєвод, головний компонент клітинних оболонок. Ба­вовняна вата, серцевина стебел соняшнику і бузини — практично на 70—80 % чиста кліт­ковина. Кожна молекула клітковини склада­ється не менше як з 30 000 молекул глюкози, розміщених в одну лінію. В організмі людини клітковина не засвоюється, проте значення її в харчуванні велике — вона посилює пери­стальтику. Клітковина утворює ніби пухку структуру перетравлюваної маси в шлунку і кишечнику, полегшуючи доступ ферментів до всіх часточок їжі. Клітковина є в будь-якій рослинній масі, особливо в овочах, кукурудзі молочної стиглості, чорному хлібі.

Слизи — високомолекулярні безазотисті речовини, які дуже розбухають у воді й утво­рюють колоїдні розчини, а хімічно належать до чистих полісахаридів, сумішей полісахари­дів з уроновими кислотами, до поліуронідів та інших сполук. Слизовий колоїдний розчин захищає слизові оболонки при запаленні, по­м'якшує больові відчуття й сприяє процесові загоєння. Спричинене запаленням сильне ви­ділення власних слизових субстанцій зменшу­ється, а введені в організм як ліки слизи фер­ментативно не розкладаються, організмом не засвоюються і не перетравлюються. Ця влас­тивість сприятливо діє на кишечник при хро­нічних запорах, які настають внаслідок запа­лення слизових покривів. Вони добре діють і при проносах та посиленій перистальтиці, але вже через те, що рослинні слизи поглинають подразнюючі речовини і рідину. Насамперед їх застосовують при дратливому кашлі, а та­кож для полоскань горла та компресів при ураженнях шкіри та при виразках.

До справжніх слизів, що мають в основі слизову кислоту, відносять слизи насіння льо­ну, липового цвіту й кореня алтеї, а до несправжніх — слиз із бульб зозулинця, який в основі має щавлеву кислоту, а також слизи з лишайників і водоростей, у яких є або ліхе- нін або ламінарин. Багато грудних чаїв та збо­рів від кашлю, а також рослинних соків і екс­трактів (підбіл, плоди малини) й проносних чаїв містять слизові речовини. Сироп з алтеї — неодмінна складова частина відкашлювальних чаїв і тинктур. Агар з водоростей, трагакант і насіння льону входять до складу офіциналь- них препаратів; це — найкращі нешкідливі проносні засоби. Організм до них не звикає, їх можна застосовувати тривалий час. Основ­ні джерела слизових речовин: агар, гуміара­бік, листя і квітки підбілу, ісландський мох, насіння льону, квітки і листя мальви.

Глікозиди. Це сполуки цукру з якоюсь ін­шою молекулою, наприклад, з фенолом, вуг­леводнем, терпеном і т. д. Маючи таким чином половину молекули цукру, вони близькі до вуглеводів, і це дає змогу об'єднати їх в одну групу. Інша половина молекули (аглікон) визначає специфічні особливості глікозиду, зо­крема його лікувальні властивості. Вважають, що кращим проникненням лікувального аглі­кону в клітини глікозиди завдячують цукро­вій частині молекули. Так, аглікон у чистому вигляді, без цукру, може й не проникнути в кров і не виявити необхідної лікувальної дії. Таким чином, цукор ніби несе на собі гірку, їдку чи чимось неприйнятну частину. Гліко­зиди, як і багато інших органічних речовин, можна одержувати штучним шляхом, однак при цьому утворюються численні ізомери, то­тожні молекули, з дещо іншим розміщенням частин, які, проте, не мають фізіологічної чи фармакологічної активності. Розділити таку суміш з практично однакових у хімічному відношенні молекул на активні й неактивні дуже важко, часом просто неможливо, бо число ізомерів іноді налічує 128, 256 і більше варіантів, а тому для виготовлення ліків потріб­на природна рослинна сировина. Її заготов­ляють у природі або ж вирощують на полях.

Глікозиди в рослинах виникають для зне­шкодження всередині рослинного організму дуже активного аглікону, який міг утворитися в процесі метаболізму або потрапити ззовні. Рослини, як відомо, в процесі фотосинтезу утворюють цукор, тому в цукрах у них ніколи дефіциту немає. Якісь надто активні, непо­трібні в даний момент рослині сполуки по­в'язуються з цукром і стають через це для рос­лини нешкідливими, набувають здатності пе­ресуватись по рослині подібно до цукрів. Ево­люція використала наявність глікозидів і як захист проти поїдання рослинної маси твари­нами, бактеріями чи грибами, бо в них гліко­зиди розщеплюються, цукор засвоюється, а аглікон діє частіше як отрута. В рослинах, що містять глікозиди, одночасно є ферменти, що їх розщеплюють на цукор і аглікон. Тому такі рослини треба сушити якомога швидше і при температурах, що не перевищують 60 °С, після чого зберігати в сухих, добре провітрю­ваних приміщеннях.

Для рослин з родини капустяних (хресто­цвітих) характерна наявність у глікозидах сір­ковмісних речовин. Це — глікозиди синігрин і синальбін у насінні гірчиці. У розоцвітих по­ширений амігдалін, який розпадається з виді­ленням синильної (ціанової) кислоти. Він є в насінні гіркого мигдалю, абрикоса, вишень, персика, сливи, лавровишні, в квітках і листі черемхи, а також зустрічається в представни­ків зовсім інших родин. У зелених частинах льону глікозид лінамарин також містить си­нильну кислоту — дуже сильну отруту. У жов­тецевих зустрічається анемонін і протоанемо­нін. Строфантин характерний для рослин ро­дини кутрових — строфанту (чилібухи), олеандра, кендирю коноплевидного.

Серцеві глікозиди. Похідні стерану, до­сить складної органічної сполуки, що сполу­чається з цукром. Вони сприятливо діють при серцевій недостатності і є дуже важливими ліками, які застосовуються лише офіциналь- но виготовленими препаратами і у чітко ви­значених лікарем дозах! Рослини, що містять серцеві глікозиди, не можна використовувати безпосередньо, бо при цьому неможливо точ­но дозувати кількість глікозиду. Крім того, глікозиди в них часто супроводяться токсич­ними речовинами, отже медицина використо­вує виключно хімічно чисті глікозиди, виді­лені з рослинної сировини. Серцеві глікозиди містяться в свіжих листках червоної і шер­стистої наперстянок, в морській цибулі, лист­ках олеандра, свіжих листках конвалії, в горицвіті весняному, в насінні строфанту. В деяких рослинах зустрічаються антраглі- козиди, що мають проносні властивості (їх ми розглядаємо нижче, при описі фенолів).

До глікозидів належать і сапоніни, гіркі речовини та деякі дубильні речовини.

Сапоніни — глікозиди різної природи, які утворюють з водою піну подібно до мила. Во­ни подразнюють слизові оболонки, бо діють як поверхнево активні речовини, а тому при вживанні їх усередину посилюють перисталь­тику кишечника, а, отже, і перетравлення їжі, секрецію залоз, відходження мокроти з брон­хів, полегшують відкашлювання, дають і сечо­гінний ефект. Потрапляючи в плин крові, сапо­ніни діють негативно, бо розчиняють червоні кров'яні тільця. Сапоніни вводять до бага­тьох сечогінних, ниркових, жовчогінних і та­ких, що сприяють обмінові речовин, чаїв і зборів. Сапоніни містяться в листі берези, плюща і підбілу, в насінні гіркокаштану й ко­рені солодки.

Жири і жирні олії. Вони бувають як рос­линного, так і тваринного походження. Залеж­но від хімічної природи при кімнатній темпе­ратурі вони можуть бути рідкими, густими і твердими. Хімічно вони становлять ефіри жирних кислот різної природи з гліцерином, триатомним спиртом. До одної молекули гліце­рину приєднуються три молекули кислот, однакових або, частіше, різних. Під впливом натрієвого або калійного лугу ефірні зв'язки порушуються, жирні кислоти утворюють з лугом солі, які становлять звичайне мило, тверде з натрієм, рідке — з калієм, а гліцерин залишається у розчині.

Жири й олії становлять важливий продукт харчування, застосовуються в техніці, косме­тиці, а також мають фармацевтичне викорис­тання. Так звані ненасичені жирні кислоти, що мають в молекулі один, два (як у ліноле- вої), три (як у ліноленової) або навіть чотири (як у арахідонової кислоти) подвійні зв'язки між атомами вуглецю і трапляються лише в рослинних жирах і так званому риб'ячому жи- рі, в організмі людини не синтезуються, але потрібні для багатьох біохімічних процесів, і тому їх відносять до незамінних продуктів живлення. Суміш ненасичених жирних кис­лот називають вітаміном Б. Безпосередньо з лікарською метою застосовується рицинова олія — як проносний засіб. Мазі, емульсії, пасти, жирові екстракти з лікарських рослин або з ефірних олій готують на жирах, які сприя­ють поглинанню активних речовин організ­мом, пом'якшують і продовжують їхню дію. Жири і жирні кислоти малостійкі, особливо ненасичені; вони окислюються, твердіють, ста­ють темними, набирають неприємного запаху. На це потрібно звертати увагу при викорис­танні їх. Найпоширеніші в наших умовах — соняшникова і рапсова олія, лляна і кукуруд­зяна, в Середній Азії — бавовникова, а у сві­товій практиці ще й оливкова (прованська олія), арахісова, кокосова і пальмова.

Ефірні олії. Це — леткі, з характерним сильним запахом і смаком, маслоподібні, не­розчинні у воді, здебільшого безбарвні або слабо забарвлені рідини. На відміну від справжніх жирів вони не залишають жирової плями на папері, бо випаровуються вже при кімнатній температурі. Ефірні олії утворюють­ся виключно в рослинах, але мають надзвичай­но сильні фізіологічні й фармакологічні вла­стивості. У чистому вигляді їх одержують пе­регонкою з водяною парою, поглинаючи жи­рами, подекуди вичавлюють під пресом або ж екстрагують рідкою вуглекислотою та інши­ми розчинниками. У фітотерапії їх вживають не лише очищеними, наприклад, для інгаляцій чи у приладі «Фітон», а й у настойках, які роблять на спирті, враховуючи нерозчинність терпенів у воді, або в напарах, як скажімо, це роблять з листям шавлії або евкаліпту для по­лоскання. Ефірні олії розчиняються спиртом, ефіром або жирами і в таких формах дуже широко використовуються у парфюмерії. Ефір­ні олії знаходять також важливе застосування у харчовій промисловості — у прянощах і спе­ціях.

Ефірні олії розрізняють і називають за рос­линами, з яких їх одержують: м'ятна, лавандо­ва, трояндова тощо. Кожна з них становить суміш кількох або кільканадцяти окремих хімічних сполук — терпенів і їхніх похід­них. Терпени — вуглеводні, тобто складаються лише з С і Н і характерні тим, що в молекулах у них є багато ненасичених вуглецевих зв'язків, які зумовлюють високу хімічну активність цих речовин. Розрізняють монотер- пени, сесквітерпени і дитерпени (терпени з більшою кількістю конденсованих молекул утворюють смоли і каучук). Вуглевод може замінити один з атомів водню на якусь іншу молекулярну групу і таким чином придбати нові якості.

Приклади монотерпенів: як вуглеводні мирцин і оцимін, а вже як їхні похідні альде­гіди і кетони зустрічаються у складі багатьох ефірних олій. Це — цитронелол, цитраль, ли­монен, а-пінен, ментол, миртенол, борнеол, камфора, вербенон і піперитон. Сексвітерпе- ни є в сандаловому дереві (р-санталін), в ев­каліптовій олії — кадинол і евдесмол. Ди- терпени зустрічаються досить рідко, відомі а-камфорен, фітол (входить до складу хлоро­філу), абієтинова кислота.

В рослинах ефірні олії містяться в особ­ливих клітинах — вмістищах, і виходять звід­ти після руйнування або ж при підігріванні.

Фізіологічна дія ефірних олій здійсню­ється різним шляхом. При безпосередньому контакті їх із шкірою викликається подраз­нення, посилюється приплив крові до цього місця (гіперемія), що використовують при ком­пресах і сполоскуваннях з ефірно-олійними напарами. При надто високій концентрації або тривалій дії можна викликати опік шкіри. Розчинені в жирах (в'єтнамський бальзам «Золота зірка») ефірні олії при нанесенні на шкіру локально гальмують запалення (анти- флогістична дія). Через шкіру вони можуть проникати у кров і розноситись по тілу. Але певніше їх вдихання при інгаляціях: полег­шується відкашлювання.

Потрапляючи до рота і подразнюючи нер­вові закінчення, ефірні олії діють через нер­вову систему на шлунок, зумовлюючи поси­лення секреції шлункового соку, секрету під­шлункової залози і жовчі, тобто тих соків і ферментів, що в основному здійснюють про­цес перетравлювання і засвоювання їжі. Тим самим вони діють на апетит, нормальне, здо­рове споживання їжі, що й досягається смако­вими додатками до страв, консервів тощо (кріп, петрушка, кмин, коріандр та багато ін­ших).

Ефірні олії діють і на сечовидільні орга­ни. Пояснюють це тим, що ліки з чебрецем або чистий тимол (з олії чебрецю) або інші діуретичні ліки з ефірними оліями розширю­ють судини фільтруючої системи нирок (неф- ронів) і роблять їх легше проникними. Важ­ливими ліками з такою дією є «ягоди» ялівцю, корені петрушки, насіння чи листя любистку.

Отже, в цілому ефірні олії є важливими ліками для очищення організму від мокрот, сечі та інших відходів, вони виявляють спаз­молітичну дію на м'язи кишечника, приско­рюючи травлення. Вони також поліпшують виділення молока у матерів-годувальниць. Деякі ефірні олії, наприклад, м'ятна, мають чітку жовчогінну дію і застосовуються при запаленнях жовчного міхура та при жовтя- ницях.

Разом з тим зловживати ефірними оліями не можна. Вони можуть спричинити значну шкоду при менструаціях і вагітності через припливи крові (аж до аборту).

І, нарешті, ефірні олії виявляють чітку статичну дію на бактерії, особливо на такі, що мають просякнуту жироподібними речовина­ми оболонку і через це дуже стійкі до інших дезинфекційних засобів (стафілокок). Обку­рювання ефірними оліями застосовується для дезинфекції приміщень, одягу та шкіри. Ос­кільки ефірні олії здебільшого мають приєм­ний для людини запах, такий захід сприяє й підвищенню самопочуття.

Найхарактерніші ефіроолійні рослини: ва­леріана, фенхель, кріп, коріандр, лаванда, лю­бисток, меліса, мускатник, м'ята, петрушка, розмарин, шавлія, чебрець, материнка, ялівець, полин, лимон, апельсин, троянда.

Воски — ефіри вищих жирних кислот з вищими спиртами, часто в суміші з вільними жирними кислотами і спиртами, а також з пара­фінами та іншими речовинами; нерозчинні у воді, не перетравлюються ферментами. Вони утворюються на поверхні листя і плодів багатьох рослин як захист від випаровування, їх виробляють і деякі комахи, наприклад, бджоли, але походження їх, як вважають, рослинне. Бджолиний віск використовують у фармацевтичній практиці та в народній меди­цині. Розрізняють білий і жовтий віск. Це переважно ефір пальмітинової кислоти з мі- рициловим спиртом, він містить і 10—14 % церотової й невелику кількість неоцеротової кислот. Карнаубовий віск — рослинного по­ходження, з листя бразільської воскової пальми, він складається з суміші ефіру церо- тової кислоти, мірицилового спирту і вільних кислот (карнаубової і церотової), спиртів (це­рилового і мірицилового) та вуглеводнів (па­рафінів).

Гіркоти. Під такою загальною назвою об'єднують різноманітні сполуки, що мають гіркий смак і чия дія на організм пов'язана з цим. Переважно це терпени або їхні похідні, часом — глікозиди. Гіркота з ісландського мо­ху (лишайника) — центрарієва кислота. Най­частіше гіркоти є в рослинах родин айстрових (складноцвітих), тирличевих і губоцвітих. Гір­коти посилюють секрецію залоз — слинних, шлунку, підшлункової, печінки і жовчного мі­хура, їх застосовують у багатьох препаратах і зборах з лікарських рослин. Під впливом гір- кот посилюється виділення слини, шлунково­го соку, секрету панкреатичної (підшлунко­вої) залози і жовчі, в них зростає активність відповідних ферментів, внаслідок чого по­ліпшується весь процес травлення. Гіркоти ді­ють через смакові подразнення язика, через рефлекси парасимпатичної нервової системи на внутрішні органи. Щоб отримати згадану дію, їх випивають повільними ковтками за 0,5—1 годину до їди; часом досить потримати гіркоту в роті, щоб викликати рефлекторну реакцію. Лікувальне значення гіркот полягає в тому, що вони збуджують весь шлунково- кишковий тракт і внаслідок цього усуваються вади, пов'язані з застоєм, поганим перетрав­ленням їжі — відчуття переповнення й тиску в ділянці шлунка, печія, відрижка, бродіння й здуття, в'яле випорожнення та запори. Вони корисні й при захворюваннях печінки, при жовтусі, запаленнях жовчного міхура і жовч­них проток.

Феноли. Група дуже різноманітних речо­вин, дуже поширених у рослинному світі. За­гальним для них, що об'єднує в одну групу, є наявність у молекулі ароматичного (бензоль­ного) ядра, яке несе одну гідроксильну, або фенольну, оксигрупу. При ароматичному ядрі можуть бути й дві, і три оксигрупи, через що розрізняють моно-, ди- і трифеноли. Ці окси- групи є головними реактивними групами фе­нольних сполук.

При наявності в молекулі кількох арома­тичних ядер з відповідними оксигрупами ви­никають поліфеноли. Найпростішим фенолом є власне фенол, або карболова кислота, мо­гутній дезинфекційний засіб. До дифенолів відносять пірокатехін, резорцин і гідрохінон; до трифенолів — пірогалол, оксигідрохінон і флороглюцин.

Під впливом ферментів феноли здатні полімеризуватися у великі нерозчинні у воді молекули дубильних речовин, лігніну, мела­нінів і гумусу.

Коли до простого мономерного фенолу приєднується один атом вуглецю з кислотною групою, утворюється оксибензойна кислота і її похідні. Коли ж приєднується тривуглеце- ва комбінація, то утворюється група оксико­ричних кислот і кумаринів. Сполуки, що скла­даються з двох ароматичних ядер і тривугле- цевого радикалу, відносять до флавоноїдів і ділять їх на підгрупи катехінів, лейкоантоці- анів, флавонів і флавонолів (жовті барвники квіток), та антоціанів (сині, червоні й фіо­летові пігменти квіток і листя). В рослинах зустрічаються поліфеноли ще складнішої структури.

Фенольні сполуки утворюються в усіх ор­ганах рослин з цукрів і беруть участь у про­цесах дихання в клітинах, переносячи водень від окислювальних молекул. У рослинах вони відіграють роль відходів метаболізму, тобто екскретів, які в процесі еволюції виявились корисними, бо відлякують тварин від поїдан­ня рослинної маси, тобто вони забезпечують імунітет. Вони є й резервними речовинами. Фенольні сполуки виявляють сильну дію на ріст рослин, гальмуючи проростання насіння, видовження стебел і коренів. Вони мають силь­ні фітонцидні властивості й забезпечують іму­нітет рослин до грибної, а особливо до бак­теріальної інфекції. Часто своїх захисних фе­нолів у здорової рослини немає, вони утво­рюються в ній як реакція на зараження збуд­ником захворювання.

Фенольні сполуки відіграють важливу роль при загоюванні ран, поділі клітин, а та­кож у захисті тканин від проникаючої радіа­ції, від вільних радикалів, мутагенів та силь­них окислювачів. Вміст фенольних сполук у рослинах коливається у великих межах. Такі речовини, як оксибензойні кислоти й кумари­ни є у багатьох рослинах, а деякі феноли — тільки в певних видах рослин. їхній вміст та­кож: залежить від зовнішніх умов. Так, без ультрафіолетового опромінення кількість хло­рогенової кислоти різко зменшується. Зрос­таючи ж у горах, де кількість ультрафіолето­вої радіації вища, рослини вміщують значно більше антоціанів і флавонолів. Це слід вра­ховувати при заготівлі такої лікарської сиро­вини, де головну роль відіграють фенолвмісні сполуки.

Флавоноїди — похідні фенольних сполук, жовті, коричневі пігменти рослин. Вони вияв­ляють різноманітну фітотерапевтичну дію. Зустрічаються в багатьох рослинах у вигляді глікозидів, а також і в чистому вигляді. Най- відоміші у фітотерапії флавоноїди: рутин, гесперидин, гіперозид, кверцетин, кемпферол та апігенін.

Найістотніша фармацевтична дія флаво­ноїдів полягає в регулюванні стану капілярів, зокрема вони підвищують їхню проникність при атеросклерозі й тим самим сприяють зни­женню й нормалізації кров'яного тиску. Їм приписують і дії діуретичну (сечогінну), спазмолітичну й холеретичну дію на організм людини; вони розширюють капіляри, зни­жують тиск крові, тонізують серцеві м'язи, розширюють коронарні судини, зменшують згортання крові. Флавоноїди містяться як одна з діючих сполук у багатьох рослинах; розширюючи капіляри, вони полегшують вплив ін. активних сполук. До найзначніших джерел флавоноїдів належать квітки арніки, листя берези і підбілу, верес, квітки бузини чорної, квітки ромашки, цвіт липи, корінь петрушки, плоди кінського каштану, хвощ польовий та корінь солодки.

Дубильні речовини. Хімічно — це поліме- ризовані фенольні сполуки. Їхня дія полягає в тому, що вони ущільнюють і закріплюють білкові молекули в поверхневих шарах шкіри або слизових оболонок, які внаслідок цього стають стійкішими проти зовнішніх впливів і менш проникними. Цю їхню властивість ви­користовують і в промисловому дубленні шкур. Дубильні речовини добре розчиняються у воді. З білковими молекулами, наприклад, желатиною, а також з алкалоїдами й солями важких металів вони утворюють нерозчинні осади.

Дубильні речовини ділять на два ряди — пірогалоловий і пірокатехіновий, залежно від того, яка з названих сполук лежить у їхній основі. За поширенішою класифікацією ду­бильні речовини ділять на конденсовані й гід- ролізовані. Гідролізовані мають у своїх вели­ких полімерних молекулах ефірні зв'язки, які легко розщеплюються з приєднанням води (гідролізуються) під дією ферментів і слабких кислот і навіть при кип'ятінні. Це в основно­му похідні галової кислоти, таніну або елаго­вої кислоти. Конденсовані дубильні речови­ни не розщеплюються, бо зв'язки між моле­кулами в них іншого характеру. До них на­лежать катехіни чаю. Під впливом сильних кислот або при окисленні вони утворюють червоні продукти флобафени (наприклад, на­стій чаю і взагалі багатьох рослин при стоян­ні темніє).

На смак дубильні речовини в'яжучі, терп­кі, бо слизова оболонка рота, а також будь- яка інша слизова оболонка, з якою настає без­посередній контакт дубильних речовин, стає тугішою, ущільнюється, і завдяки цьому вони протистоять запаленням під дією інфекцій і подразнюючих речовин. Приплив крові змен­шується, невеликі капіляри можуть взагалі перекриватися, хворобливе відділення рясно­го слизу зменшується, надто сильна перисталь­тика шлунково-кишкового тракту, спричине­на розладами травлення, уповільнюється.

Дубильні речовини застосовуються зов­нішньо на шкірі у вигляді ванн і примочок, для обробки шкіри обличчя або голови, особ­ливо при надмірній жирності і утворенні лу­пи, для зупинки невеликих кровотеч на шкі­рі, проти легких опіків, наприклад проти со­нячних опіків, для обробки ран і обморожень, особливо на руках і ногах, проти потіння ніг. Внутрішньо їх застосовують для полоскання рота при запаленні ясен і ротової порожнини, горла при ангіні, проти запалення слизової оболонки шлунка і кишечника, а також для промивання шлунка проти проносу. Однак при захворюваннях шлунково-кишкового трак­ту необхідно насамперед звернутися до ліка­ря для з'ясування можливих інфекцій!

Дубильні речовини входять і до деяких протигеморойних засобів (свічки, мазі). Їх за­стосовують і як протиотруту при інтоксика­ції солями важких металів та алкалоїдами, поки ці отрути ще знаходяться в шлунку.

Як і катехіни та флавоноїди, дубильні ре­човини відіграють важливу роль у гасінні в організмі так званих вільних радикалів, тобто уламків молекул, які утворюються під дією радіоактивного випромінювання і з деяких інших причин і, маючи надзвичайно високу реакційну силу, руйнують важливі структури живих клітин, наприклад, ДНК. З цим, зокре­ма, пов'язують процеси старіння організмів. «Гасячи» вільні радикали, таніни дають нам змогу зберігати молодість і здоров'я.

Особливо багато дубильних речовин у рослинах вологих тропічних лісів, але й наша флора багата на них. Найбільшу кількість ду­бильних речовин містять гали (кулевидні ут­ворення на листках дуба, фісташки, що вини­кають після наколювання комахами, які від­кладають у гали яйця). Багато дубильних речо­вин є в сумаху, скумпії, бадані товстолисто­му, в корі дуба і ялини, верби і вільхи, в де­ревині й листках каштану їстівного, а з тра­в'янистих рослин — у гірчаку дубильному, кермеку, щавлі та ревені.

Важливим джерелом дубильних речовин у побуті є звичайний чорний чай, у якому міститься багато так званих катехінів, які ста­ють активними для організму після окислен­ня. При довшому стоянні розчину чаю, як і інших дубильних речовин, вони полімеризу- ються (конденсуються) в червонувато-корич­неві водонерозчинні флобафени і їхня актив­ність знижується. Багато дубильних речовин є в листі вересу, брусниць і буяхів, у перце­вій м'яті, розмарині, шавлії (в останніх трьох є й ефірні олії!), в листках і молодих плодах волоського горіха.

Фенольні сполуки зумовлюють дезинфі­куючі й лікувальні властивості прополісу — бджолиного клею. Бджоли збирають сирови­ну для прополісу з клейких бруньок тополі та інших рослин.

Антраценові сполуки, похідні трицикліч­них конденсованих фенолів, виявляють послаб­люючу дію на товстий відділ кишечника. До цих речовин належать емодини: франгулае- модин з жостеру проносного, реумемодин — з ревеню, алоїн — з алое та сеннідин — з сен- ни індійської. В рослинах вони перебувають у формі глікозидів, входять до складу про­носних чаїв, які діють через 6—10 годин. Ін­коли ці засоби приймають для схуднення, однак це небезпечно через фізіологічне зви­кання. М'язи кишечника стають ще в'яліши­ми, дуже ушкоджується слизова оболонка че­рез постійне подразнення, і тому цього не можна робити.

Смоли, гумі, бальзами і молочний сік. Це — рідкі або густі, тягучі продукти рослин­ного метаболізму. Вони спочатку утворюють­ся у спеціальних судинах або вмістищах як рідини, але, виходячи на поверхню рослини, висихають, окислюються й загусають. Смо­ли утворюються нормально або після штуч­ного поранення рослинні Вони мають аморф­ний, склоподібний вигляд, розчиняються в ор­ганічних розчинниках (спирт, ефір), при на­гріванні плавляться, горять з кіптявою.

Гумі — затверділі виділення слизистих, переважно вуглеводистих речовин (вишневий клей). Смологумі — мішані виділення гумі і смоли разом, наприклад, миро. Бальзамами називають розчинені в ефірних оліях або ін­ших розчинниках смоли. Наприклад, перуан­ський бальзам складається з суміші бензило­вих ефірів бензойної й коричної кислот і дов­го зберігається у напіврідкому стані. Молоч­ний сік з перерізаних судин витікає й заси­хає у вигляді білуватих скупчень (опій з не­дозрілих коробочок маку, каучук з надріза­ної кори гевеї бразільської і багатьох інших тропічних рослин). Вони мають антибактері­альні та інші лікувальні властивості й вико­ристовуються як сировина у фармацевтичній промисловості.

Вітаміни. Насамперед це речовини висо­кої фізіологічної активності, які мають різно­манітну хімічну природу й виконують в орга­нізмі людини різні біохімічні й фізіологічні функції. Загальним для них є те, що вони (хоч би в дуже невеликих кількостях) обо­в'язкові для нашого існування, а коли їх не­має в раціоні, настають захворювання і навіть смерть. Класифікація вітамінів складалась історично, в міру відкриття їх, а тому і в їх­ніх назвах, і в хімічних формулах немає ні­якого логічного принципу. Деякі вітаміни входять до складу ферментів, інші є важли­
вими проміжними продуктами обміну речо­вин, з яких виникають необхідні для організ­му сполуки, треті є постачальниками функ­ціональних груп. Зелені рослини здатні до синтезу практично всіх вітамінів, і тому самі в них нестачі не відчувають, тоді як більшість бактерій, грибів, тварин і, звичайно, люди по­требують готових речовин типу вітамінів. В медицині вітаміни ділять на жиророзчинні (провітамін А, Б, Е, К,) і водорозчинні (група В, С, Р, Н). Дефіцит вітамінів зумовлюється тим, що вони є не в кожному харчовому продукті, легко руйнуються при кип'ятінні, консерву­ванні та зміні кислотності середовища. Ме­дична промисловість випускає препарати окремих вітамінів і їхніх комбінацій, роз­раховані на певні вікові категорії пацієн­тів, однак існує цілком слушне переконання, що вітаміни, які входять природнім шляхом до споживаних нами страв, цінніші за хімічні порошки й таблетки. Здебільшого вітамінну активність виявляє не одна речовина, а група споріднених сполук, які в організмі людини перетворюються на потрібну форму.

В таблиці наведено перелік основних ві­тамінів.

Вітаміни та  їхні функції

Назва, синонім Хімічні властивості Поширення, біохімічна роль

Провітамін А, аксе­рофтол. В його групу входять А1, А2, неовіта- мін А, ангідровітамін А, дегідровітамін А, рети- нен1, ретинен2, кітол.

Хімічно становить половину молекули р- каротину.

Провітамін А, або каротин міститься у зелених частинах рослин, у листках люцерни Захищає епітелій, забезпечує нормаль­ний стан шкіри, слизових оболонок очей, сприяє загоюванню ран.

Вітамін В1, тіамін, аневрин, анейрин.

Розчинний у воді; нетермостійкий. Є ко­ферментом кокарбо- ксилази.

Міститься в зелених частинах рослин, у зовнішніх частинах зернівок (чорний хліб, висівки), в горіхах, картоплі, пивних дріжд­жах, моркві. Регулює вуглеводний обмін.

Вітамін В2, рибофла­він, лактофлавін; 6,7-ди- метил-9-(В-і-рибітил)- ізоалоксазин. Розчинний у воді, досить стійкий в кислому середовищі, швидко руйнується в лужному; термостійкий, але чутливий до світла. Є коферментом різних окислювально-відновних систем, зокрема флавінових оксидаз. Є в будь-якій рослинній та тваринній клітині; у великій кількості в дріжджах, пророщених зернах злаків, висівках, пліснявих грибах.
Вітамін В3, пантоте- нова кислота, фактор А—Р; дигідрокси-диме- тилбутирил-аланін. Розчинний у воді, термостійкий. Входить до складу речовин - переносників енергії в клітинах. У дріжджах, поверхневих шарах зернівок (висівки)
Вітамін В5, РР, ніко­тинова кислота, ніацин; амід нікотинової кисло­ти, ніацинамід. Розчинний у воді, термостійкий. Входить до складу речовин - переносників енергії в клітинах. Міститься в зовнішніх шарах насіння і в молодих проростках злаків, в арахісі, горосі, в картоплі, капусті, томатах, гречці. Є активатором фосфорного, вуглеводного і жирового обміну.
Вітамін В6, піридок- син, адермін, 2-метил- 3-гідроксі- 4,5-дигідро- ксиметил-піридин Розчинний у воді, термостійкий, світлочутливий. Є коферментом декарбоксилаз деяких амінокислот, входить до складу трансаміназ. В дріжджах, насінні, проростках злаків. В організмі він утворюєсться з піридоксалу і піридоксаміну.

Вітамін Вс, вітамін М, фолієва кислота, пте- роїлглутамінова кисло­та, N-/4 (2-аміно-4-гідро- ксі-6-птеридил метил) — аміно-бензоїл) — глута- мінова кислота.

Розчинний у воді, нестійкий, легко руйнується при нагріванні, дії окислювачів, відновлювачів, світла. У зелених рослинах, шпинаті, грибах, дріжджах. Бере участь у біосинтезі тиміну, що входить до складу РНК, тобто, важливий для росту і білкового обміну, при лікуванні променевої хвороби.
Вітамін Н, біотин, біос-ІІ, коензим Я. Розчинний у воді, термостійкий. Є коферментом ексокінази, карбоксилази. Входить до групи вітаміну В, міститься у висівках, горіхах, моркві, листкових салатах. Синтезується кишковою мікрофлорою. Бере участь в обміні жирів, вуглеводів, білків; лікує дерматити. В дефіциті практично не буває.

Фактор Р, р-аміно- бензойна кислота.

Термостабільний, погано розчиняється у воді. Постійно міститься в рослинних і тваринних тканинах.

Інозит, біос-І, мезо- інозит, гексагідрокси гексагідробензол.

Розчинний у воді. Міститься в насінні, проростках та в дріжджах

Вітамін В12, ціанкоба- ламін; а-(5,6-диметил- бензимідазоліл) -кобал-а- мід-ціанід.

Розчинний у воді, термостійкий, на світлі розпадається. Є коензимом метіонін-ситази. Зустрічається в актиноміцетах, зелених рослинах. Прискорює синтез ДНК, а тим самим ріст клітин, бере участь у створенні червоних кров'яних тілець. Дуже важливий для вагітних.

Вітамін С, аскорбінова кислота.

Розчинний у воді, дуже чутливий до окислення і нагрівання, нестійкий. При зберіганні рослини майже повністю руйнується. Міститься в зелених рослинах, картоплі, цибулі, редисці, лимонах, апельсинах. шипшині, нестиглих волоських горіхах, чорній смородині, червоному перці, актинідії - до 1%. Бере участь в окислювально-відновлювальних реакціях. При недостачі вітаміну С кровоточать ясна, хитаються і випадають зуби - (х-ба Цинга).

Вітамін Б; в його групу входять Б2, Б3, або холекальциферол, і Б4.

Розчинний у жирах, термостійкий. Сприяє відкладанню кальцію в кістках. В організмі утворюється при ультрафіолетовому опроміненні з ерностерину, який міститься в зелених рослинах, грибах, особливо важливий для дітей.

Вітамін Е, токофе­рол; у його групу вхо­дять токофероли.

Розчинний у жирах,  дуже термостійкий, чутливий до світла і окислення. В зелених частинах рослини міститься 10-40%, в насінні до 80 мг%, в борошні і пшениці, в лляній і оливковій олії, шипшині, кунжуті, арахісі, салаті.

Вітамін К; в його гру­пу входять не менше як п'ять споріднених сполук.

Розчинний у жирах, світлочутливий.

Завжди міститься в хлоропластах, тобио в зеленій масі рослин. Сприяє згортанню крові при пораненнях.

Вітамін F,  до його групи входять кислоти: лінолева, ліноленова. Розчинний у жирах, стійкий. Складова частина соняшникової, лляної, оливкової олії; міститься в насінні багатьох жироолійних рослин. Захищає шкіру, вводиться до складу кремів.
Вітамін Р, цитрин. Суміш флавонів: еріодиктіолу і гесперитину; рутин. Важко розчинні у воді. В лимоні, червоному перці, шипшині, чаї, чорниці, чорній смородині. Підвищує стійкість і проникність стінок кровоносних судин, антисклеротичний фактор, протидіє променевій хворобі.
Вітамін Т, термітин. Формула точно не наводиться. Розчиняється у воді та спиртах. Стійкий до t?-120 ?C.
У дріжджах та в інших грибах.

Деякі вітаміни, наприклад А, нагрома­джуються в печінці й тому організм людини може деякий час обходитися цим запасом. Однак здебільшого найважливіші вітаміни (групи В, С) в організмі нагромаджуються недостатньо й швидко настає нестача їх. Необхідно слідкувати за тим, щоб вітаміни були в їжі щодня. Особливо це важливо в зимово-весняний період, коли в продуктах внаслідок тривалого зберігання вміст вітамі­нів дуже знижується. Нестача вітамінів у хар­чуванні призводить до авітамінозу. В крайніх проявах це надзвичайно серйозні хвороби, що закінчуються смертю: відсутність вітаміну С призводить до цинги, або скорбуту; коли в харчуванні немає вітаміну В1, розвивається хвороба бері-бері, РР — пелагра. При негли­бокому авітамінозі спостерігається втомлю­
ваність, лупиться и тріскається шкіра на руках і ліктях, відбувається запалення слизових оболонок, порушується процес травлення.

При надлишку деяких вітамінів, напри­клад А, спричинюється своєрідне отруєння — гіпервітаміноз. Не слід забувати, що вітамі­ни — біологічно активні речовини і зловжи­вати ними не слід. Дехто рекомендує при простудних захворюваннях приймати до 1 г і більше вітаміну С, тобто 10—15 добових норм. Цей захід дійсно допомагає, однак зло­вживати цим не варто, оскільки настає неба­жане звикання і в організмі виникають фер­менти, які дуже швидко руйнують вітамін, і коли людина переходить на нормальне хар­чування, у неї виявляються ознаки авітамінозу. Вітаміни потрібні для життя не лише людям, а й мікроорганізмам.

Стало відомо, що серед органічних речо­вин є так звані антивітаміни. Вони мають подібну до вітамінів структуру молекул, але з деякими відмінностями. Ці молекули вхо­дять у метаболізм, як і вітаміни, але через ті відмінності не проходять його до кінця, «запирають» його, а через це в усьому орга­нізмі спостерігаються такі самі явища, як і при нестачі вітамінів. Так, стрептоцид — антивіта­мін для пара-амінобензойної кислоти (віта­міну Р), який потрібен для багатьох інфекцій­них мікроорганізмів, а також для росту моло­дих організмів.

Найкращим регулятором задоволення по­треби у вітамінах є сам організм, якому не­обхідно давати свіжу й різноманітну їжу, а вже він сам відрегулює, скільки і чого йому потрібно.

Збуджуючі засоби стимулюють діяльність окремих органів або тканин чи цілого орга­нізму. До найпоширеніших речовин рослин­ного походження відносять насамперед ко­феїн, який міститься в листках чаю й насінні кави і який збуджує центральну нервову си­стему, а через це тонізує весь організм; він же діє й сечогінно. Дуже сильно стимулює центральну нервову систему стрихнін з насіння строфанту, зумовлюючи загальне піднесення всіх життєвих функцій, загострення зору, слу­ху і больових відчуттів та посилюючи діяль­ність серця, органів травлення і дихання. Кам­фора з камфорного лавра, модрини та деяких інших рослин стимулює діяльність серця і ди­хання. Аналогічно діють синтетичні корді­амін і коразол. Алкалоїд ефедрин з ефедри хвощової зумовлює стимуляцію симпатичної нервової і судинної систем. Його синтетич­ний аналог фенамін застосовують проти втоми, він загострює увагу, слух і зір.

Велику групу збуджуючих, тонізуючих речовин становлять сполуки з женьшеня, ара­лії манчжурської, заманихи високої, елеуте- рокока колючого, а також із левзеї, арніки, лимонника китайського, родіоли рожевої й тирличу жовтого. Вони мають різну хімічну природу, належать здебільшого до стероїдних і тритерпенових глікозидів, до похідних ліг- нанів, але всіх їх поєднує спільна дія на орга­нізм людини. Вони тонізують життєві процеси, нормалізують кровообіг, дихання і травлення й знімають скам'янілість і скутість, зумовле­ну стресами і спазмами гладеньких м'язів. Через це ці речовини називають антистресо­вими або адаптогенами, бо вони підвищують здатність людини пристосовуватися до стресо­вих ситуацій. Вони особливо важливі в наш час підвищених швидкостей, нервово-емоційного напруження.

Анестезуючі (знеболюючі) засоби. Вони викликають втрату відчуття болю на тому місці, де були нанесені. Найпершим засобом було застосовано кокаїн — алкалоїд з рослини кока. Оскільки цей препарат небезпечний (потрапивши у кров, він спричинює звуження судин головного мозку, зупинку дихання і смерть), у медицині найчастіше застосовують синтетичні аналоги кокаїну — новокаїн, ди- каїн, тропокаїн тощо, а також виділений з середньоазійської березки шорсткої конво­каїн.

Жовчогінні засоби. Жовч, що утворюєть­ся в печінці і нагромаджується в жовчному міхурі, виділяється в дванадцятипалу кишку (після прийняття їжі і проходження її з шлун­ку в кишечник). Жовч містить ферменти, що розщеплюють жири, і речовини, які сприяють проходженню жирових речовин у кров і за­своєнню їх організмом. При слабкій секре­ції жовчі їжа не перетравлюється належним чином, а в жовчному міхурі відбувається кристалізація жовчних кислот з утворенням піску і камінців, які можуть перекрити жовчні протоки і спричинити захворювання з дуже тяжкими наслідками. В жовчному міхурі й протоках часто бувають і запалення, утворює­ться надлишок слизу і розводяться сторонні мікроорганізми. Подібні захворювання печін­ки надзвичайно посилені в наш час через по­стійне подразнювання печінки хімічними чинниками, особливо алкоголем, а через це знижується працездатність, опірність організ­му до інфекцій. Посилення секреції жовчі сприяє видаленню піску і дрібних камінців, слизу, мікроорганізмів, а отже, оздоровленню всієї цієї сфери й поліпшенню процесу трав­лення, ліквідації застійних явищ. Жовчогінні властивості притаманні деяким ефірним оліям (м'ятна, ментол), які входять до складу чесь­кого препарату холагол або до препарату ровахол, що виготовляється в НДР. Ці ефірні олії скорочують м'язи жовчного міхура, які й виштовхують жовч. Жирні олії, наприклад оливкова (прованська) чи персикова, також сприяють секреції жовчі, а головним чином знімають спазм і розріджують саму жовч, через що вона виливається легше через про­токи. Шипшина, «приймочки» кукурудзи, па­рило звичайне, хвощ польовий, ласкавець золотистий — також типові жовчогінні рос­лини.

Сечогінні засоби. Чай, кава, какао мають сильні діуретичні властивості завдяки кофеї­нові, близьким до нього сполукам. Механізм дії цих речовин на виділення сечі полягає в то­му, що під їхнім впливом розширюються суди­ни в нирках, посилюється приплив крові й по­легшується виділення сечі. Цікаво, що за своєю хімічною будовою названі алкалоїди близько стоять до сечової кислоти, яка утворюється при обміні азотистих речовин у клітинах тва­ринного організму й потребує виведення з сечею.

Чимало й інших речовин сприяють виді­ленню сечі, хоч фізіологічні та біохімічні причини такої дії у них дещо інші. Сечогінну дію виявляють такі рослини: остудник, оман, кукурудза (стовпчики приймочок — «волос­ся»), любисток, «плоди» ялівцю, морська ци­буля, корені первоцвіту, насіння петрушки, собача кропива звичайна, листя мучниці зви­чайної, хвощ польовий та багато інших. Діу­рез посилює і вживання будь-яких рослинних чаїв і напарів проти інших захворювань.

В'яжучі засоби — речовини рослинного походження (таніни, дубильні речовини), які зумовлюють згортання білка, внаслідок чого білкові мембрани втрачають воду, ущільню­ються, кровоносні капіляри звужуються на­стільки, що лейкоцити (білі тільця крові) не можуть крізь них проходити. Шкіра, слизові покриви ніби терпнуть, у роті від них в'яже, відчувається терпкий смак. Однак клітини і тканини зберігають життєдіяльність, і після видалення в'яжучих речовин повністю віднов­люють свою життєдіяльність. У шлунку і киш­ках в'яжучі речовини осаджують білки їжі і слизу, так що з них утворюються плівки, які захищають стінки органів травлення від по­дразнень. Через це автоматичні хвилеподібні скорочення гладеньких м'язів, які проганяють харчові маси через кишечник, уповільнюються або й припиняються. Тому харчові маси довше затримуються в кишках, з них більше погли­нається води, і калові маси стають твердими. Пронос під дією в'яжучих речозин припиняє­ться, а тому їх часто застосовують саме з такою метою.

До того ж більшість в'яжучих речовин припиняє діяльність мікрофлори, затримуючи поділ клітин і створюючи несприятливі умови. В'яжучі речовини припиняють і кровотечу, сприяючи зсіданню білків крові (наприклад, при геморої).

В'яжучі речовини застосовують і тоді, ко­ли необхідно ущільнити шкіру, зменшити ді­яльність залоз, припинити погані запахи від тіла.

В'яжучі засоби одержують з кори дуба, калини, вільхи сірої, а також з її шишок, коре­невищ родовика, змійовика, калгану, коренів і листя бадану товстолистого, трави водяного перцю, грициків, з листя шавлії й мучниці, з насіння щавлю, з плодів чорниць і черемхи та з чаю.

Кровоспинні засоби. Для того, щоб зупи­нити кровотечу, необхідно зменшити приплив крові до ураженого місця і зумовити утво­рення згустка крові (тромба), який перекри­ває ушкоджену судину чи капіляр. Перше досягається за допомогою дубильних (в'яжу­чих) засобів, які зумовлюють звуження судин і капілярів і зменшують тиск крові. Одночасно вони сприяють і утворенню згустка. В організмі людини згортанням крові керує вітамін К, або філохінон, який є в багатьох рослинах у скла­ді фотосинтезуючих органів. До рослин з та­кими властивостями належать грицики, кро­пива дводомна, деревій, меландрій білий та родовик лікарський. Для зовнішньої обробки свіжих подряпин придатні в'яжучі засоби. Для внутрішніх кровотеч з матки і легень засто­совують рідкий екстракт з водяного перцю за методом академіка Кравкова, для зупинки маткових кровотеч — препарати з ріжків (Claviceps purpurea — грибного захворювання жита) і жовтокореня канадського Hydrastis canadensis.

Відхаркувальні засоби. Це — лікувальні речовини, що сприяють видаленню мокротин­ня (бронхіального секрету) з дихальних шля­хів, їх приймають усередину, вони діють на слизову оболонку шлунка, а через неї по­дразнення передається або ж рефлекторно на легені, або ж через блювотний центр знову ж таки на легені. В легенях відбувається про­цес розрідження мокротиння й нагромаджен­ня його в великих трахеях і бронхах, звідки воно вже легше видаляється кашлем. При за­тримці мокротиння в легенях воно може за- гнитися й призвести до дуже тяжких наслідків. Відхаркувальною дією характеризуються ко­рінь іпекакуани (блювотний корінь) з дію­чою речовиною еметином, сенега, мильний корінь і синюха, що містять сапоніни, мишат- ник, корінь алтеї і солодки та багно болотяне.

Глистогінні засоби (гельмінтоциди) — це речовини, які вбивають або принаймні при­гнічують круглих і стьожкових червів (гли­стів), що паразитують у кишечнику людини. Отрути проти глистів звичайно токсичні й для людини, тому застосовують їх у таких дозах і формах, щоб не спричинити тяжких наслід­ків для пацієнта. Перед застосуванням глисто­гінних заходів необхідно визначити види па­разитів і відповідно до цього застосувати ті чи інші препарати.

Проти круглих червів, особливо аскарид, застосовують цитварний полин, у якому є згубний для них сантонін. Сантонін отруйний і для людини, але його вживають разом з по­слаблюючим препаратом, щоб прискорити перистальтику й видалити мертвих і пригніче­них живих червів разом із залишками санто­ніну та каловими масами. Речовини чоловічої папороті (Dryopteris filix-mas) діють проти стьожкових глистів і хоч вони їх і не вби­вають, зате паралізують їхні нервову і м'язо­ву системи, так що глисти втрачають здатність удержуватися присосками на слизовій обо­лонці кишечника. В цьому випадку додають і проносні засоби, щоб прискорити видален­ня отрути з організму людини разом з пара­лізованими червами, які згодом можуть ожити.

Глистогінні властивості притаманні й гар­бузовому насінню; алкалоїд міститься в сіру­вато-зеленій тоненькій плівці на насінні і він вигідний тим, що зовсім нешкідливий для лю­дини.

Серед тропічної та субтропічної флори також є рослини з сильними антигельмінт- ними властивостями. Це, зокрема, свіжі квіти кусо (Hadema abyss inica), в яких є ефіри флоро­глюцину з масляними кислотами, аналогічні сполукам чоловічої папороті. Інша відома рослина Mallotus philyppiensis служить для виготовлення препарату «камала», який мі­стить у собі смолоподібний ротлерин (також похідна речовина флороглюцину).

Інсектицидні рослини. Для боротьби з шкідливими й паразитичними комахами ба­жано застосовувати не тільки синтетичні хі­мічні засоби, які, незважаючи на їхню високу ефективність, створюють небезпеку забруд­нення навколишнього середовища, попутного знищення корисних комах і отруєння людини залишками, що потрапляють у харчові про­дукти, у воду і повітря. Природні інсекти­цидні речовини є в багатьох рослинах, вони швидко зникають у природних умовах, пере­творюючись на нешкідливі сполуки під впли­вом фізико-хімічних умов та мікроорганіз­мів. Отруйними для комах можуть бути алкалоїди, глікозиди, сапоніни, ефірні олії та інші сполуки, які виникли в рослинах для захисту від поїдання тваринами.

Серед найвідоміших у домашньому вжит­ку інсектицидних рослин слід назвати дал­матську ромашку, порошок з якої — піре- трум — застосовують проти вошей, блощиць та бліх. Якоюсь мірою піретрумоподібною дією відзначаються й ін. види ромашок. Промис­лове значення має анабазис, з якого видобу­вають алкалоїд анабазин, який становить не менше 30 % інсектицидного препарату анаба­зин-сульфату. Схожу дію на комах виявляють і порошки та екстракти тютюну й махорки, які містять аналогічний анабазинові алкалоїд нікотин. Інсектицидну дію виявляють і різні ломиноси, гармала (могильник), цикламени, че­мериця, мильнянки, рицина (Ricinus communis), солянки (Halostachys caspica, Halocnemum strobilaceum), різні види рододендрона (Rhodo­dendron), лещиця і томати, які можна застосо­вувати як інсектициди кишкової дії.

Для контактного впливу на комах можуть бути перспективними види сокирок (аконіту), живокосту (Delphinium), трав'янистих софор (Goebelia alopecuroides, G. pachycarpa), соля­нок (Halostachys, Halocuemum), бархатного де­рева (Phellodendron amurense), багна (Ledum palustre).

Листя волоського горіха містить летку речовину юглон, яка відганяє комах. Часом листки розкладають серед одягу проти молі. Ще кращу дію виявляє лаванда, надаючи одя­гові приємного запаху.

Зелене листя томату містить соланін, який токсичний для комах, а тому подрібнене на кашку листя і витяжки з нього застосовують для боротьби з шкідниками сільськогосподар­ських культур.

Таким чином, лікувальні властивості лі­карських рослин зумовлюються наявністю різноманітних активних речовин, які ви­являють фізіологічний вплив на організм лю­дини або на збудників інфекційних захворю­вань. Деякі з цих речовин виявляють цілющу дію лише в дуже малих дозах, а при більших спричинюють тяжке отруєння. Діючі речовини розподілені в рослинах не рівномірно, а нагро­маджуються в певних органах і в певну пору року, про що згадується у відповідних статтях.

У рослині рідко коли міститься лише одна активна сполука. Частіше активний комплекс представлений цілою родиною спорідненш продуктів метаболізму, здатних перетворюва­тись на активну форму. Вміст активних ре­човин у зібраній сировині також значно коли­вається залежно від генетичних властивостей самих рослин, від впливу грунтово-кліматич- них умов місцезростання, способу сушіння рослин та від багатьох інших причин, які зде­більшого неможливо врахувати. Тому вже здавна наукова медицина намагається виділи­ти й застосувати активну речовину в чистому вигляді, щоб можна було точно дозувати її кількість і позбутися можливих побічних впли­вів від сторонніх речовин. Дозовані препарати з рослин дістали назву галенових (на честь давньоримського лікаря Галена, одного з за­сновників офіцинальної медицини), а повністю очищені від домішок — неогаленових пре­паратів.

Однак цей напрям має разом з тим певні вади. Активна речовина, потрапляючи в орга­нізм людини в супроводі своїх хімічно спо­ріднених сполук, діє здебільшого повільніше, триваліший час і з меншими побічними ефек­тами, ніж тоді, коли застосовувати чисту ре­човину. Ось чому лікарі-фітотерапевти від­дають перевагу застосуванню лікарських рослин у цілому вигляді. Більше того, в усіх народних медицинах рекомендується застосу­вання не окремих рослин, а зборів, тобто су­мішей з кількох рослин (у деяких випадках до 70). Уславлений Авіценна також не раз реко­мендував давати хворому не одну траву, а суміш трав з однаковою дією на організм, бо ця дія в такому випадку буде певніша. Як бачимо, справа тут з біохімічного і фізіо­логічного боку ще більше заплутується, бо в дію вступають десятки й сотні речовин. Взаємодія між ними може бути зовсім різна. В такому випадку, коли вплив однієї речовини додається або віднімається від впливу іншої речовини, говорять про адитивну дію. Речови­ни, однак, можуть і взаємно припиняти дію одна одної, і тоді говорять про антагонізм ре­човин. Нарешті часто бувають і такі комбі­нації, коли зовсім неактивна в чистому вигля­ді сполука значно посилює дію активної. Це явище називається синергізмом. У таких складних умовах дозування активних речовин майже випадає з-під контролю лікаря, бо він не може точно знати, як будуть реагувати між собою численні чинники суміші та ще й при різному стані сприймаючого організму, адже пацієнти відрізняються один від одного, кожен має свою властиву чутливість, яка до того ще й змінюється протягом доби й залежно від розвитку хвороби. За таких умов лікування значною мірою стає не наукою, а мистецтвом і великою мірою залежить від інтуїції й та­ланту лікаря.

Дуже важливе значення має форма виго­товлення і застосування ліків. Здебільшого в нашій фітотерапії використовуються вису­шені трави чи плоди, які заварюються окро­пом за вказаним у лікарському прописі час. Після цього слід зцідити чай, оскільки про­довження екстрагування веде до вилучення небажаних речовин і до погіршення властиво­стей виготовленого розчину. Так само суворо треба дотримуватися й інших рекомендацій. Не слід використовувати для настойок чи­стий спирт, який вилужуватиме зовсім інші речовини, і співвідношення діючих сполук у такому екстракті буде невідповідним. Необхід­но дбайливо стежити за якістю сухої лікар­ської сировини, не допускати її змін, почор­ніння, пліснявіння, прілості, бо це замість лікування може призвести до серйозного отруєння. Кожен вид сировини має допустимі строки зберігання.

Сучасна техніка швидкого заморожування, ліофілізації (висушування на холоді) та екс­трагування з використанням адсорбентів дає змогу виготовляти ліки з рослин економіч­ніше і з більшою ефективністю. Над цим пра­цює нині наука.

Лікарські рослини заготовляють у природі, але це часом призводить до їхнього зникнен­ня, а тому вже з давніх часів їх вирощують у культурі (аптекарські городи Петра І, які дали початок сучасним ботанічним садам). Звичайно, не всі види рослин легко переходять у культуру, але до цього слід прагнути. Су­часна біологія має засоби й можливості виро­щування практично всіх важливих рослин або ж культивування ізольовано біологічної маси, як це робиться вже для женьшеня чи раувольфії зміїної.

Біохімія рослин — багатюще, нескінченно різноманітне, невичерпне джерело речовин і засобів, які забезпечують здорове, щасливе і повноцінне життя людей.

Академік АН УРСР A. M. Гродзінський.

 
Сподобалась стаття? Поділись із друзями:

Яндекс.Метрика Яндекс цитирования Protected by Copyscape Web Plagiarism Tool